Небесній Сотні вдячні за свободу!

День Героїв Небесної Сотні відзначається щорічно 20 лютого, згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні». Саме 20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинуло 48 осіб, яких разом із іншими загиблими учасниками мирних протестів назвали Героями Небесної Сотні.

20 лютого 2014 року стало своєрідною точкою неповернення до пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, до старих корупційних схем, а також маркером протидії «багатовекторності», а насправді – проросійському тяжінню у зовнішньополітичному курсі. Адже за все це не просто стояли люди на Майдані, за це заплачено дуже велику ціну – людські життя.

Цей день має жалобний характер, оскільки пов’язаний із трагічними подіями масової загибелі громадян 18–20 лютого, але він покликаний вшановувати не смерть, а боротьбу за гідне та вільне життя, жертовність і відвагу. Загиблі учасники Революції Гідності мають стати прикладом для наслідування через свою чітку громадянську позицію та готовність її виборювати.

Смерть Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши значущість таких понять, як право на самовизначення, на гідність, свободу, суверенність держави, європейський вибір.

Пам’ять про Героїв Небесної Сотні має зберігатися не тільки у щорічних пам’ятних заходах, а бути живою, спонукаючи суспільство до активних дій та усвідомлення, що майбутнє України залежить від вибору та активності кожного.

Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року, та був викликаний антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та прилеглі вулиці: Хрещатик, Грушевського, Інститутська. Мирні акції почалися під євроінтеграційними гаслами, але згодом перетворилися на тривалу кампанію громадянської непокори владному режиму президента Віктора Януковича – проти корупції та порушень прав людини. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв. Активістів, які загинули під час силових протистоянь у січні та лютому 2014 року, назвали Небесною Сотнею.

Повалення режиму Януковича, який прагнув перетворити Україну на корумповану державу і повернути її до радянського минулого, дозволило відновити курс на євроінтеграцію та підписати Угоду про Асоціацію з ЄС. Україна відстояла власну незалежність і стала на демократичний шлях розвитку. Серед інших важливих результатів Революції Гідності: початок реформування різних сфер життєдіяльності країни, активізація громадянського суспільства, розвиток волонтерського руху, децентралізація, декомунізація, а також часткове оновлення української політичної еліти.

Боротьба українців за свободу та європейське майбутнє отримала визнання та позитивні відгуки багатьох авторитетних представників міжнародної спільноти, зокрема у 2015 році Джо Байден, чинний президент США (тоді ще віце-президент), коментуючи події на київському Майдані Незалежності, сказав: «Серед вогню та льоду, снайперів на дахах, Небесна Сотня заплатила найстрашнішу ціну патріотів… Їхня кров та мужність дають українському народові другий шанс на свободу».

Слідство у справах Майдану не завершено, а тому список загиблих Героїв Небесної Сотні може змінюватися. Наразі у переліку Героїв Небесної Сотні прізвища загиблих активістів, які отримали звання Героя України із врученням найвищої державної нагороди України, ордену «Золота Зірка», або були нагороджені орденом Героїв Небесної Сотні. Зокрема, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року звання Героя України було присвоєне 99 загиблим учасникам Революції Гідності, перелік яких надала громадська організація «Євромайдан SOS». Згодом, однак, було з’ясовано, що один із нагороджених, В’ячеслав Ворона, загинув внаслідок обставин, не пов’язаних із Революцією Гідності, а тому його було виключено зі списку Героїв Небесної Сотні. Указами № 94/2015 від 20 лютого 2015 року та № 56/2016 від 17 лютого 2016 року звання Героя України було посмертно присвоєне ще шістьом героям. Четверо з них – Юрій Дяковський, Юрій Поправка, Володимир Рибак та Дмитро Чернявський – загинули на Донеччині у березні та квітні 2014 року.

27 листопада 2014 року білорус Михайло Жизневський та громадяни Грузії Зураб Хурція та Давид Кіпіані були нагороджені орденом Героїв Небесної Сотні (посмертно).

У 2017 році єдиним Героєм України – іноземцем став громадянин Білорусі Михайло Жизневський (Указ Президента № 158/2017 від 13 червня 2017 року). Щоб ушанувати іноземців, які віддали свої життя за Україну, Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення зміни до розділу V «Прикінцеві положення Закону України «Про державні нагороди України» щодо присвоєння звання Герой України», який давав змогу присвоювати звання Герой України іноземцям – лицарям ордену Героїв Небесної Сотні (13 квітня 2017 року №2013-VIII).

До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідань, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з Героїв Назарію Войтовичу було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – троє жінок: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.

Смерть першого з Героїв Небесної Сотні, Павла Мазуренка, настала 22 грудня 2013 року внаслідок тілесних ушкоджень, завданих невідомими особами, які були одягнені у форму спецпризначенців. Останній з лав Героїв, Віктор Орленко, помер 3 червня 2015 року через ускладнення внаслідок вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого 2014 року.

Історичний контекст і передумови Революції Гідності

Протистояння взимку 2014 року стало наслідком незавершеного розпаду СРСР. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року українські громадяни проголосували за підтримку Акту проголошення незалежності України. Проте ситуативна домовленість представників демократичного табору з радянською бюрократією не сприяли повній розбудові української держави.

Протягом двох десятиліть в Україні відбувалося фактичне протистояння двох протилежних напрямів цивілізаційного розвитку:

прагнення інтегруватися в Європу, що мало сприяти демократизації країни й мінімізації економічної та політичної залежності від Кремля;
повернення країни у сферу впливу Російської Федерації та входження в економічний і політичний союз із нею.

Прагнення Російської Федерації повернути абсолютний вплив на Україну через численні маніпуляції навколо державної мови, регіональних особливостей, розвитку політики національної пам’яті, а також через фінансування та вербування українських політиків, дії яких сприяли перетворенню України на сателіта Росії та придушення громадянських прав і свобод, стало основною причиною Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013–2014 років.

Помаранчева революція, викликана фальсифікаціями на виборах президента восени 2004 року, засвідчила зародження та розвиток громадянського суспільства в Україні, його готовність обстоювати демократичні свободи, людську гідність, брати на себе відповідальність за власний вибір. Однак, попри формальну перемогу Помаранчевої революції, остаточно знищити олігархічний режим всередині країни та вивільнитися з-під впливу Росії не вдалося. 2010 року в ході чергових президентських виборів перемогу отримав суперник Віктора Ющенка на президентських перегонах 2004 року Віктор Янукович. Станом на 2013 рік він повністю узурпував владу в Україні. Найважливіші посади в державних структурах – Кабінеті Міністрів, Верховній Раді, Адміністрації Президента, армії, міліції, ГПУ, Конституційному та Верховному судах – обійняли наближені до президента люди. Від свавілля влади потерпала переважна більшість державних і громадських інституцій. За даними організації Freedom House, за президентства Віктора Януковича Україна повернулася до категорії «частково вільної» країни, якою вона була до Помаранчевої революції.

Повернути державу на демократичний шлях розвитку можна було лише шляхом приведення норм українського законодавства до європейських вимог та впровадження системних реформ. Саме це передбачала Угода про асоціацію України з Європейським Союзом, яку Віктор Янукович мав підписати під час саміту «Східного партнерства» у Вільнюсі 29 листопада 2013 року. Підписання цього документу означало б затвердження проєвропейського курсу України та її звільнення з-під диктату Росії.

Але рівно через дев’ять років після Помаранчевої революції, 21 листопада 2013 року, Кабінет Міністрів України оприлюднив Розпорядження № 905-р «Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їх державами – членами, з іншої сторони», в якому йшлося про призупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною та відновлення діалогу з Російською Федерацією щодо співпраці в межах Митного союзу. Ввечері цього ж дня українці знову вийшли на Майдан, аби висловити протест проти рішення уряду. Вони сподівалися, що активна позиція людей змусить українського президента підтримати проєвропейський курс розвитку країни. Однак 29 листопада Віктор Янукович повідомив офіційних представників ЄС про відмову від підписання Угоди, посилаючись на те, що Росія вимагає проведення консультацій Україна–Росія–Європа та що остання має компенсувати Україні можливі втрати від погіршення відносин між Україною та РФ.

Акції на Майдані мали завершитися, але 30 листопада відбулися безпрецедентні в історії незалежної України події: близько 4:00 бійці спецпідрозділу МВС «Беркут» вчинили напад і жорстоко побили кілька сотень мирних протестувальників, які лишалися ночувати біля монументу Незалежності. Дії силовиків спричинили масовий вихід людей на вулиці Києва: 1 грудня відбувся марш, участь у якому, за різними даними, взяли від 500 тисяч до 1 мільйона людей. Вимога покарати усіх причетних до побиття мітингарів стала рівнозначною відновленню державного курсу на євроінтеграцію.

Основні етапи Революції Гідності

21–30 листопада 2013 року – безстрокові акції, спричинені рішенням уряду про відмову від підписання Угоди про асоціацію України з ЄС (відомі як Євромайдан), які завершилися жорстоким розгоном мітингувальників бійцями «Беркуту» у ніч на 30 листопада.
30 листопада 2013 – 18 січня 2014 року – «мирне протистояння», розгортання протестних акцій в Києві та регіонах, застосування репресивних дій з боку силових структур. Вбивства за нез’ясованих обставин прибічників Майдану.
19 січня – 29 січня 2014 року – «силове протистояння», спричинене реакцією мітингувальників на закони, прийняті Верховною Радою України 16 січня, які значно обмежували свободи громадян та збільшували права правоохоронних структур. Перші постріли та перші загиблі на вулиці Грушевського, захоплення адміністративних будівель у регіонах.
30 січня – 17 лютого – «силова рівновага з ознаками деескалації», звільнення протестувальниками адміністративних будівель у Києві.
18–20 лютого – «збройна ескалація», остання хвиля масових репресій прихильників режиму Януковича із використанням вогнепальної зброї проти мітингарів. Найбільша кількість загиблих серед протестувальників.

Хроніка боротьби

Перші смерті

Найтрагічнішими днями в історії Революції Гідності стали 18–20 лютого 2014 року. За ці три дні загинуло найбільше протестувальників. Однак перші смерті учасників протестів були зафіксовані задовго до гарячої фази протистоянь і пройшли майже непоміченими для більшості українських громадян. Зокрема, першим загиблим Героєм Небесної Сотні став Павло Мазуренко. Він мав кримську прописку, але мешкав і працював у Києві. З початком протестів відвідував Майдан. 18 грудня 2013 року, коли він повертався додому, до житлового масиву Києва Борщагівки, його зупинили люди в чорних одностроях, у бронежилетах і шоломах. Силовики попросили документи, а побачивши кримську прописку, жорстоко побили Павла та втекли. Чоловік зміг самостійно дістатися додому, але пізніше був доправлений до Київської міської клінічної лікарні № 12, де 22 грудня 2013 року помер внаслідок отриманих травм через поламані ребра та пробиті легені.

За нез’ясованих обставин загинув і активіст Майдану тернополянин Тарас Слободян. Він зник ще у грудні, а його тіло було знайдено на Сумщині лише навесні. Експертиза показала, що Тарасові вибухом відірвало руку.

Закони 16 січня, «Вогнехреща», перші постріли на Грушевського

16 січня 2014 року коаліція провладної Партії Регіонів ухвалила 10 законів, які були спрямовані проти фундаментальних громадянських свобод – свободи вираження поглядів, свободи мирних зібрань, свободи об’єднань. Вони повністю знімали відповідальність з причетних до жорсткого розгону мітингувальників на Євромайдані та створювали правові підстави для запровадження цензури та переслідування незгодних із діями влади. Народ одразу назвав їх «диктаторськими». Ухвалення цих законів, зміст яких відверто суперечив принципам демократії, призвело до радикалізації протестів.

19 січня увійшло в історію під назвою Вогнехреща. Після чергового Народного віча на майдані Незалежності частина учасників, обурені «диктаторськими» законами, вирушили до будівлі Верховної Ради. На початку вулиці Грушевського шлях їм перекрили загони міліції та «Беркуту». Майже одразу виникли сутички. Лінія протистояння пролягла між колонадою стадіону «Динамо» та будівлею Національного художнього музею України. Міліція застосувала світло-шумові гранати й інші спецзасоби. З боку протестувальників полетіли петарди та «коктейлі Молотова». Два міліцейські автобуси, які перекривали шлях колоні, було повернуто та спалено. Щоб стримати спроби наступу силовиків, протестувальники спорудили з палаючих шин вогняну барикаду, яка утворила щільну димову завісу.

Цього дня міліція почала застосовувати помпові рушниці та водомети всупереч закону, який забороняє використання цих спецзасобів при температурі нижче 0°С. Свої дії силовики пояснили необхідністю загасити палаючі авто, які раніше були підпалені демонстрантами. Однак під крижану воду потрапляли і мітингувальники. Серед них, зокрема, волинянин Олександр Бадера та мешканець Івано-Франківщини Богдан Калиняк. Обидва через погане самопочуття повернулися додому. Через дев’ять днів, 28 січня 2014 року, вони померли. Олександр Бадера, окрім застуди, мав отруєння нервово-паралітичним газом, а 22 січня був травмований під час сутичок із силовиками. Двостороннє запалення легень, яке сталося не лише через потрапляння під крижану воду, а і, ймовірно, через отруєння газом від світло-шумових гранат, спричинило смерть Богдана Калиняка.

Рівно за місяць, 19 лютого 2014, від отруєння газом, яке спричинило спалах важкої форми пневмонії, у Київській міській клінічній лікарні№ 17 помер 24-річний активіст Майдану Максим Горошишин.

21 січня, за інформацією медслужби Майдану, за добу постраждали 1400 активістів, які мали кульові й осколкові поранення.

Дії силовиків посилили революційні настрої активістів. Навіть ті, хто не асоціював себе з радикальними рухами, вважали, що потрібно переходити від оборони до наступу. Боротьба вийшла на новий етап, кульмінацією якого стали події 22 січня 2014 року.

Саме у річницю проголошення незалежної Української Народної Республіки та День Соборності серед протестувальників з’явилися перші загиблі від вогнепальних поранень. Неподалік від колонади стадіону «Динамо» у проміжку між 05:30 і 05:40 кульові поранення в шию, голову та груди отримав 20-річний вірменин з Дніпропетровщини Сергій Нігоян. Мобільна бригада медичної служби перенесла активіста до медичного пункту, розташованого у вестибюлі будівлі Національної академії наук України на вул. Грушевського, 4, та надала першу медичну допомогу. Однак вже за півгодини медики констатували смерть. Згодом до того ж медпункту було доставлене тіло ще одного загиблого – білоруса Михайла Жизневського, який отримав смертельне поранення в грудну клітину у проміжку між 8:30 і 9:00 під час чергового штурму силовиків.

Смертельне поранення орієнтовно о 13:45–14:00 отримав Роман Сеник зі Львівщини. Бронебійна куля 12 калібру із загостреним кінцем влучила йому в плече, пройшла через легені та застрягла у ребрі. Він втратив понад 3,5 літри крові. Дорогою до лікарні у Романа тричі зупинялося серце. Лікарі боролися за його життя. Він переніс три операції, йому ампутували руку, а орієнтовно три сотні киян здали для нього кров. Однак врятувати життя Романові не вдалося: він помер 25 січня 2014 року о 10:47 у Київській міській клінічній лікарні №17.

Ще одного учасника протестів, львів’янина Юрія Вербицького, якого викрали напередодні з Олександрівської клінічної лікарні у м. Києві разом з відомим київським громадським активістом Ігорем Луценком, було знайдено у бориспільській лісосмузі поблизу села Гнідин Київської області. Встановлено, що він загинув від насильницької смерті у проміжку між 5:00 та 6:00 22 січня 2014 року.

Через смерті людей опозиційні політики закликали українців з усіх областей прибути до Києва, а також заявили, що загибель мітингувальників – на особистій відповідальності та совісті міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка.

На засіданні Штабу національного спротиву було ухвалено рішення про активізацію Майданів у регіонах. Як наслідок, в областях України почалися захоплення будівель облдержадміністрацій. Станом на кінець дня 24 січня було захоплено 8 держадміністрацій (разом із захопленою ще 1 грудня 2013 р. Київською міською державною адміністрацією): Івано-Франківська ОДА, Чернівецька ОДА, Тернопільська ОДА, Рівненська ОДА, Львівська ОДА, Хмельницька ОДА, Житомирська МДА. В Луцьку та Ужгороді активісти оточили будівлі адміністрацій. А в Черкасах силовикам вдалося відбити у мітингувальників приміщення раніше захопленої адміністрації.

Майдан. Лютий 2014.

Відставка уряду Миколи Азарова, підписана президентом Віктором Януковичем 28 січня, та скасування цього ж дня більшої частини «диктаторських» законів, а також проголошення амністії для мирних учасників протестів створили передумови до деескалації ситуації в країні. Однак український парламент зволікав із внесенням змін до основного закону, які передбачали повернення до парламентсько-президентської моделі державного управління, закріпленої в Конституції 2004 року.

6 лютого відбулася попереджувальна хода активістів Майдану до Верховної Ради України з вимогами не переривати роботу парламенту до врегулювання політичної кризи в державі, а також розглянути проєкт змін до Конституції. Така ж акція була запланована Штабом національного спротиву і на 18 лютого, коли депутати ВРУ мали розглянути відповідний законопроєкт.

18 лютого тисячі членів Самооборони Майдану та активістів розпочали ходу з майдану Незалежності до будівлі Верховної Ради, вимагаючи винести на сесійне голосування законопроєкт щодо змін Конституції.

Будівлю Верховної Ради та Маріїнського парку оточили внутрішні війська, у тому числі бійці «Беркуту», а на Парковій алеї та поблизу Верховної Ради України зібралися прибічники Антимайдану.

Об 11:00 між мітингувальниками та бійцями внутрішніх військ почалися сутички. Судячи з перебігу подій, спецпризначенці були до них готові: у місцях можливих зіткнень були зосереджені значні їхні сили, цілком ймовірно, що самі зіткнення були навмисне спровоковані працівниками органів внутрішніх справ. До того ж, для протидії протестувальникам силовики активно залучали тітушок, підтримуючи відверто протиправні дії неформальних угруповань. Як з’ясувалося згодом, за оприлюдненими на УНІАН даними Генпрокуратури, тітушкам зі складів МВС роздали понад 400 автоматів і 90 тисяч набоїв. Силовики застосували гранати (за деякими даними – з прикріпленими залізними деталями для збільшення забійної сили), травматичну, а відтак і стрілецьку зброю. У ході сутичок мітингувальники отримали перші вогнепальні поранення.

Події у Кріпосному провулку

О 14:00 зафіксовано сутички між Самообороною Майдану та «Беркутом» у Кріпосному провулку, через який сполучалися можливі шляхи відступу маніфестантів. Приблизно в цей час тут було вбито Володимира Кіщука, підприємця з м. Димера (Київська область, 57 років), бійця 21-ї сотні Самооборони Майдану Сергія Шаповала (м. Київ, 44 роки) та підприємця з м. Кременчука Ігоря Сердюка (44 роки).

О 14:30 на розі Кріпосного та вулиці Інститутської трагічно загинув Сергій Дідич (Івано-Франківська область, 44 роки), сотник Самооборони, голова осередку партії «Свобода» одного з районів Івано-Франківщини. Він вирвався з рук беркутівців і потрапив під колеса машини, за кермом якої був інший протестувальник Леонід Бібік, який захопив міліцейську вантажівку біля Маріїнського парку.

Події у Маріїнському парку та на вулиці Грушевського

У Маріїнському парку відбувалися зіткнення між учасниками Самооборони Майдану та бійцями внутрішніх військ спільно з тітушками. Орієнтовно о 14:15 було забито до смерті десятника 3-ї сотні Самооборони, 49-річного Андрія Корчака, будівельника зі Львівщини. Боєць 15-ї сотні Самооборони Майдану охоронець Артем Мазур (м. Хмельницький, 26 років) отримав тяжкі рани, від яких помер у лікарні 3 березня 2014 року. Так само від травм, одержаних цього дня, 5 березня у лікарні обірвалося життя Василя Шеремета (Івано-Франківська область, 64 роки).

Під час сутичок із силовиками біля будівлі Верховної Ради України отримав отруєння вибуховими речовинами та опіки верхніх дихальних шляхів боєць Афганської сотні Самооборони Майдану Петро Гаджа. Він помер у лікарні від газових опіків бронхів та легень 22 березня 2014 року.

Події на вулиці Інститутській

Орієнтовно о 16:00 «Беркут» атакував мітингувальників, відтісняючи їх по вулиці Інститутській у бік майдану Незалежності. Під час цих подій смертельні травми отримав офіцер ВМФ у відставці Іван Наконечний (м. Київ, 82 роки). Через три тижні, 7 березня 2014 року, він помер у лікарні від черепно-мозкової травми.

Від такої ж самої травми 11 квітня 2014 року помер у лікарні 72-річний киянин Анатолій Нечипоренко, охоронець гаражного кооперативу.

О 16:03 СБУ та МВС висунули опозиції ультиматум – припинити протистояння та звільнити Майдан до 18.00.

Голова КМДА Олександр Попов прийняв рішення про припинення роботи київського метрополітену.

О 16:20 війська «Беркуту» захопили верхню барикаду на вулиці Інститутській біля станції метро «Хрещатик». Рятуючись від беркутівців, люди потрапили у тисняву через надто вузький прохід барикади. Частина спецпризначенців жорстоко побили протестувальників кийками, однак дехто з них намагався захистити беззбройних людей.

Опісля того на барикаді було знайдено тіла інженера-енергетика із Броварів Антоніни Дворянець (61 рік) та підприємця Зураба Хурції з Грузії (53 роки). Обоє померли від гострої серцевої недостатності, ймовірно, спричиненої тиснявою, побоями та стресом.

Правдоподібно, що під час цих подій із житомирянином Яковом Зайком (73 роки), депутатом українського парламенту І скликання, стався інфаркт. Він іще встиг спуститися в метро й помер у районі станції метро «Театральна», де не було зіткнень.

О 16:30 військовослужбовці внутрішніх військ оточили підходи до Українського дому на Європейській площі у Києві, а трохи більше як за півгодини зайняли його, плануючи звідти почати наступ на Майдан.

О 16:37 «Беркут» захопив майданчик біля входу до Жовтневого палацу на вулиці Інститутській.

О 17:20 надійшла інформація про вбитих поміж силовиків.

Події на вул. Інститутській з 15:39 до 17:26, реконструйовані активістами «Jus Talionis Reconstruction Lab»: https://www.youtube.com/watch?v=qoklD9t1JEA&feature=emb_logo

Події на майдані Незалежності

Близько 20:00 міліція через гучномовці оголосила про початок зачистки Майдану та закликала жінок і дітей залишити площу. Бійці МВС за підтримки двох бронетранспортерів почали наступ з Європейської площі та від Жовтневого палацу по вул. Інститутській. Протестувальники, яких, за різними даними, перебувало на Майдані від 15 до 20 тисяч осіб, намагалися стримувати атаки.

У проміжок від 19:30 до 20:30 смертельні кульові поранення отримали підприємець і художник зі Жмеринки Валерій Брезденюк (50 років), активіст IT-спільноти Майдану Сергій Бондарев (Донецька область, 32 роки), волонтер Медичної служби Майдану Василь Прохорський – колишній міліціонер, електрик торговельного обладнання, юрист-заочник (Чернігівська область, 33 роки), студент Київського національного університету будівництва та архітектури Олександр Плеханов (м. Київ, 22 роки), який помер через кілька годин у Київській міській клінічній лікарні №17.

Під час бою за барикаду біля Будинку Федерації профспілок України у проміжку між 21:00 та 22:00 годинами від вибуху гранати отримав поранення учасник Самооборони Майдану Олександр Капінос – фермер із Тернопільщини (29 років). Він помер у лікарні 19 лютого після чотиригодинної операції.

Так само захищаючи барикаду біля Будинку Федерації профспілок України, член Волинської сотні Самооборони Іван Городнюк, який напередодні отримав травми у сутичках із силовиками, потрапив під водомет. Стан майданівця швидко погіршився, він повернувся додому 19 лютого, однак того ж дня помер через ускладнення у проміжку 23:40–00:00.

Від поранень, спричинених вибухом гранати, 25 лютого у лікарні помер мешканець Київської області, активіст Ігор Бачинський (30 років).

Кульове поранення між 21:20 та 22:00 одержав інженер-автомеханік із Полтавщини Андрій Черненко (35 років), який помер того ж дня в Київській міській клінічній лікарні № 17.

Близько 22:00 мітингувальникам удалося відбити атаку силовиків із боку Європейської площі.

На Майдані було багато поранених, поміж яких ветеран війни в Афганістані, київський залізничник Віктор Орленко (Чернігівська область, 52 роки). Після важкого поранення він тривалий час лікувався, однак помер у Києві 3 червня 2015 року.

Приблизно о 22:30 від кульових поранень на барикаді біля Будинку Федерації профспілок загинув киянин Володимир Кульчицький (64 роки).

Близько 23-ї години було смертельно поранено ветерана військово-морського флоту, майстра спорту киянина Віктора Швеця (58 років) та інженера-будівельника родом зі Львова Володимира Бойківа (59 років).

За тиждень у морзі виявили тіло Віктора Прохорчука (м. Житомир, 35 років). Він був учасником мирної ходи, але цього ж дня зник. Його знайшли в одному з дворів обабіч вул. Хрещатик з перерізаним горлом. За даними Генпрокуратури, він отримав смертельні поранення на майдані Незалежності у проміжку між 00:00 і 00:20 19 лютого.

Події на майдані Незалежності з 17:26 до 19:39 та з 19:39 до 22:00, реконструйовані активістами «Jus Talionis Reconstruction Lab»: https://www.youtube.com/watch?v=IT2E9K5kHpk&feature=emb_logo

https://www.youtube.com/watch?v=SKjI9QmoQ2g&feature=emb_logo

Поза Майданом

На Трухановому острові в Києві знайшли тіло активіста з Донеччини Володимира Наумова (43 роки), якого у ніч із 17 на 18 лютого затримали беркутівці. У нього на шиї була пов’язана жовта хустина Самооборони Майдану.

Ближче до півночі, коли бійці внутрішніх військ та загонів спецпризначення вчергове намагалися захопити майдан Незалежності, на розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської з’явилося угруповання тітушок.

Саме на цьому місці отримав смертельне поранення з вогнепальної зброї майстер декоративного садівництва Віталій Васільцов (Хмельницька область, 36 років). Він віз медикаменти для медпунктів, облаштованих у головному храмі Михайлівського Золотоверхого собору та у трапезній церкві Івана Богослова.

Так само на розі Великої Житомирської та Володимирської у ніч на 19 лютого отримав смертельні травми журналіст видання «Вести» В’ячеслав Веремій. Він намагався сфотографувати тітушок, перебуваючи в таксі. Журналіста витягли з машини, почали бити палицями, а потім вистрілили у груди. Він помер від завданих травм.

Загалом в результаті зіткнень 18 лютого загинули та отримали смертельні поранення 29 осіб, ще близько 500 протестувальників були поранені. Пресслужба Міністерства охорони здоров’я заявила, що того дня до лікарень звернулися близько 200 осіб.

19 лютого.

Події на майдані Незалежності

Напередодні близько 22:00 кілька інтернет-видань, зокрема LB та «Тиждень», повідомили про пожежу в Будинку Федерації профспілок, де розміщувались Штаб національного спротиву, харчові, побутові та медичні склади, координаційний та інформаційний центри, кухні та медпункт. О першій ночі з охопленої вогнем будівлі почалася евакуація поранених. Проте врятувати вдалося не всіх: після ліквідації пожежі на згарищі було знайдено тіла двох майданівців – Володимира Топія та Олександра Клітинського.

Ще один з евакуйованих, Юрій Пасхалін (Черкаська область, 30 років), який у проміжку між 00:00 та 01:00 отримав вогнепальне поранення та був спочатку доправлений до медпункту в Будинку Федерації профспілок, помер у лікарні майже одразу після прибуття.

Оборона Майдану тривала всю ніч. У цей період вогнепальне поранення голови отримав волинянин, який останні роки мешкав у Києві, Юрій Сидорчук (53 роки). Непритомним його відвезли до лікарні. Він помер 28 червня 2014 року, так і не вийшовши з коми.

О 00:45 отримав несумісні з життям травми член молодіжної дефлімпійської збірної України з боротьби Дмитро Максимов (м. Київ, 19 років).

О третій ночі барикаду на Хрещатику було зруйновано, а від Будинку Федерації профспілок до монумента Незалежності простягалася вогняна барикада.

До ранку вигоріло вщент наметове містечко. Силовикам вдалося витіснити мітингувальників з частини майдану Незалежності. Рано-вранці з підтримкою прибуло кілька автобусів активістів із західноукраїнських областей, що дозволило стримати наступ силовиків.

Того ж дня голова СБУ Олександр Якименко оголосив про початок проведення «антитерористичної операції», звинувативши учасників акцій у вандалізмі, мародерстві, убивствах, захопленні держустанов та застосуванні зброї.

Заява Якименка була засуджена не лише лідерами демократичного світу та опозиційними політиками, а й деякими соратниками Віктора Януковича. Ближче до вечора СБУ спростувала інформацію про початок антитерористичної операції, хоча про плани СБУ провести так звані антитерористичні операції «Бумеранг» і «Хвиля» повідомив народний депутат, перший заступник голови Комітету ВРУ з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, генерал міліції Геннадій Москаль. Через кілька днів він оприлюднив низку відповідних документів, а у квітні 2014 року наявність планів операції була підтверджена СБУ.

Увечері того дня почалися переговори лідерів опозиції з Віктором Януковичем, після яких було оголошене перемир’я. Впродовж дня та наступної ночі активні дії у Києві не велись.

Поза межами Майдану

Біля управління СБУ у м. Хмельницькому 19 лютого смертельні поранення отримали учасники місцевого Майдану Людмила Шеремет (71 рік) та Дмитро Пагор (21 рік), а на блокпосту на трасі Одеса–Київ загинув Віктор Чернець (36 років), якого збила автівка, ймовірно, з тітушками, що на великій швидкості рухалася у напрямку Києва.

20 лютого. Розстріли на Інститутській

Вранці на майдані Незалежності розпочався черговий етап протистояння між протестувальниками та силовиками. Близько п’ятої ранку пролунали перші постріли з боку силовиків. Тоді ж на Майдан прибуло нове підкріплення активістів із західних областей України. Близько 09:00 з боку будівлі Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського силовики намагалися прорватися на Майдан, однак майданівцям вдалося утримати позиції та змусити силовиків відступити.

О 08:53 силовики відступили з позицій біля монумента Незалежності та піднялися вгору Інститутською до верхнього виходу зі станції метро «Хрещатик».

О 08:55 демонстранти, помітивши відступ бійців внутрішніх військ, почали рухатися вгору вулицею Інститутською, намагаючись відновити контроль над звільненою територією, яку вони були змушені залишити 18 лютого. Розпочався перший наступ протестувальників, який тривав із 08:55 до 09:07. У цей час смертельного поранення зазнали Олександр Балюк (Житомирська область, 39 років), уродженець Грузії Георгій Арутюнян, який останні роки проживав у м. Рівному (50 років), фермер Богдан Вайда (Львівська область, 48 років), Максим Шимко (м. Вінниця, 33 роки). О 09:08 отримали смертельні вогнепальні поранення історик Богдан Сольчаник (Львівська область, 28 років) та підприємець Андрій Саєнко (Черкаська область, 51 рік). Після загибелі побратимів протестувальники відступили, але невдовзі повторили спробу відтіснити силовиків від Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (Жовтневого палацу) та вгору по Інститутській.

О 09:10 та 09:11 на схилах та біля сходів до Жовтневого палацу смертельно поранено Віталія Коцюбу (Львівська область, 31 рік), підприємця Олексія Братушку (м. Суми, 38 років), машиніста-залізничника Богдана Ільківа (Львівська область, 51 рік).

У часовому проміжку з 09:16 до 09:21 смертельних вогнепальних поранень зазнали будівельник з Київщини Ігор Пехенько (м. Вишгород, 43 роки), Василь Мойсей (Волинська область, 21 рік), Василь Аксенин (м. Чернівці, 52 роки), Іван Тарасюк (Волинська область, 21 рік), Ігор Дмитрів (Івано-Франківська область, 30 років).

О 09:22 куля поцілила будівельника зі Львова Андрія Дигдаловича (40 років), який намагався допомогти смертельно пораненому Ігореві Дмитріву.

Із 09:22 до 09:29 загинули 11 майданівців: Назар Войтович (Тернопільська область, 17 років), Іван Бльок (Львівська область, 40 років), Сергій Байдовський (Волинська область, 23 роки), Андрій Мовчан (м. Київ, 34 роки), Сергій Кемський (м. Керч, 32 роки), Микола Дзявульський (Хмельницька область, 55 років), Валерій Опанасюк (Рівненська область, 42 роки), Анатолій Корнєєв (Хмельницька область, 53 роки), Сергій Бондарчук (Хмельницька область, 52 роки), Ігор Костенко (Тернопільська область, 23 роки), Олександр Щербанюк (м. Чернівці, 46 років).

20 майданівців загинули та один отримав смертельне поранення у проміжок часу від 09:41 до 11:43. Це Едуард Гриневич (Волинська область, 28 років), Олег Ушневич (Львівська область, 31 рік), Анатолій Жаловага (Львівська область, 33 роки), Володимир Жеребний (Львівська область, 28 років), Роман Варениця (Львівська область, 35 років), Роман Точин (Львівська область, 43 роки), Юрій Паращук (м. Харків, 47 років), Ігор Ткачук (Івано-Франківська область, 38 років), Володимир Зубенко (м. Харків, 22 роки), Іван Пантелєєв (Донецька область, 32 роки), Устим Голоднюк (Тернопільска область, 19 років), Роман Гурик (Івано-Франківська область, 19 років), Євген Котляр (м. Харків, 33 роки), Микола Паньків (Львівська область, 39 років), Олександр Царьок (Київська область, 55 років), Володимир Чаплінський (Київська область, 44 роки), Йосип Шілінг (Львівська область, 61 рік), Віктор Чміленко (Кіровоградська область, 52 роки), Олександр Храпаченко (м. Рівне, 26 років), Леонід Полянський (Вінницька область, 38 років), Віталій Смоленський (Черкаська область, 29 років).

Після ранкових подій стрілянина на певний час припинилася. Однак о 16:45 куля влучила у киянина Володимира Мельнічука (39 років), який стояв біля входу в Жовтневий палац. Він став останнім загиблим того дня, але не останнім у списку Героїв Небесної Сотні.

Загалом 20 лютого загинули та отримали смертельні поранення 48 осіб і 4 працівників органів внутрішніх справ.

Масові розстріли беззбройних людей на Майдані стали переломним моментом у перебігу Революції Гідності та призвели до стрімкого падіння режиму Януковича. О 22:30 Верховна Рада України ухвалила постанову про засудження насильства в країні та заборонила проведення антитерористичної операції з використанням будь-яких різновидів зброї та спеціальних засобів проти громадян України.

Окрім названих активістів, упродовж січня – квітня 2014 року за різних обставин, подеколи до кінця не з’ясованих, загинули ще кілька учасників Майдану, які поповнили лави Героїв Небесної Сотні. Серед них, зокрема, Віктор Хомяк (Волинська область, 55 років), учасник Революції Гідності, тіло якого зі слідами катувань було знайдено 27 січня повішеним на каркасі металевої ялинки («йолки»), що стояла на майдані Незалежності; Сергій Синенко (м. Запоріжжя, 35 років), учасник Автомайдану Запоріжжя та Дніпропетровська, якого живцем спалили в його автомобілі 13 лютого 2014 року на кордоні Запорізької та Дніпропетровської областей; Андрій Цепун (м. Київ, 35 років), який разом з іншими активістами 20 лютого блокував в’їзд до столиці, а пізно ввечері був жорстоко побитий та помер унаслідок черепно-мозкової травми; Олександр Подригун (Хмельницька область, 42 роки), учасник Революції Гідності, якого 21 лютого знайшли з важкими травмами голови, що стали причиною його смерті 23 лютого; волонтерка Ольга Бура (Львівська область, 27 років), яка померла 10 березня через рану, отриману на Майдані; Давид Кіпіані (Грузія, 33 роки), який брав активну участь у подіях 20 лютого, а в ніч на 21 лютого помер через серцевий напад; Михайло Костишин (Івано-Франківська область, 42 роки), який помер 26 лютого від травм, отриманих 27 січня під час сутичок із силовиками на вул. Грушевського; Андрій Позняк (Київська область, 25 років), учасник Революції Гідності, якого зі смертельним вогнепальним пораненням у голову було знайдено у центрі Києва 3 березня 2014 року; журналіст Василь Сергієнко (Черкаська область, 57 років), який неодноразово приїздив на київський Майдан та якого закатували в лісі неподалік Корсунь-Шевченківського 4 квітня 2014 року.

21 лютого

Верховна Рада України ухвалила Закони «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» та «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України».

Після опівдня силовики залишили урядовий квартал та середмістя Києва.

У другій половині дня на Майдані розпочалося прощання із загиблими 18–20 лютого. Після відспівування загиблих проводжали в останню путь вигуками «Герой», «Герої не вмирають!» та піснею «Пливе кача по Тисині».

Пізно увечері стало відомо, що Віктор Янукович з довіреним колом охорони о 22:40 вилетів у Харків, але у засобах масової інформації ці факти були оприлюднені лише наступного дня.

22 лютого

Верховна Рада України 328 голосами підтримала постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень». Відповідно до постанови, Віктор Янукович оголошувався таким, що у неконституційний спосіб самоусунувся від виконання своїх конституційних обов’язків Президента України. Відповідно до пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України позачергові вибори Президента України було призначено на 25 травня 2014 року. Того ж дня виконувачем обов’язків Президента та головою Верховної Ради став Олександр Турчинов.

Однак боротьбу за Україну не було завершено. У лютому Росія окупувала АР Крим та почала гібридну війну на Сході України.

Після Революції Гідності

Перемога Майдану посилила сепаратистські рухи на Сході країни, підтримувані керівництвом Російської Федерації, яке не бажало змиритися із втратою впливу на Україну. Багато членів Самооборони Майдану рушили на Донбас захищати українські землі від проросійських збройних угруповань, деякі активісти брали участь у заходах на підтримку територіальної цілісності держави. Після подій у Києві список Героїв Небесної Сотні продовжував поповнюватися майданівцями, які загинули на Донбасі. Зокрема, 13 березня 2014 року у Донецьку відбувся мітинг «За єдину Україну». Одним з охоронців маніфестантів був 22-річний донеччанин, член ВО «Свобода», активіст Майдану Дмитро Чернявський. Після завершення мітингу група озброєних проросійських бойовиків напала на учасників акції. Захищаючи мирних протестувальників, Дмитро отримав ножове поранення у живіт, яке виявилося смертельним.

У квітні від рук проросійських бойовиків на Донеччині загинули ще троє учасників Революції Гідності. Серед них депутат Горлівської міської ради Володимир Рибак, який очолив місцевий антисепаратистський рух. 17 квітня він намагався зняти прапор так званої ДНР з будівлі Горлівської міськради та встановити державний прапор України, а під вечір того ж дня був викрадений невідомими особами.

Того ж дня неподалік Слов’янська бойовики взяли у полон активістів «Правого сектора» Юрія Дяковського та Юрія Поправку, які разом із ще трьома товаришами вирушили з Києва для вивчення обстановки у місті. 19 квітня тіла Юрія Поправки та Володимира Рибака зі слідами катувань були виявлені у річці Казенний Торець біля селища Райгородок Слов’янського району Донецької області. А 28 квітня там же знайшли тіло Юрія Дяковського.

Інформаційні матеріали Міністерства культури та інформаційної політики України