Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року. Це пам'ятна, однак трагічна для України подія – 5-годинний бій між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків "Вільного козацтва", що загалом нараховував від 400 до 800 вояків.
Грудень 1917 року. Рада народних комісаріатів Росії ставить ультиматум українській владі – легалізувати більшовицькі військові загони в Україні й припинити їхнє роззброєння. Відмова вважатиметься оголошенням війни. Українська Центральна рада жодним чином не відповіла на ці вимоги, натомість проголосила IV Універсал, що проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. А 22 січня 1918 року країна опинилася у фактичному стані війни з більшовицькою Росією.
У той час з Харкова 20-тисячний загін під командуванням Антонова-Овсєєнка попрямував захоплювати землі на сході України. З Росії наступав загін Михайла Муравйова, який налічував близько 6 тисяч осіб, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів. Саме з ними доведеться зійтися у бою українським військам під Крутами. Після того, як більшовики захопили Харківську, Катеринославську та Полтавську губернії, вони повинні були відправитися на Київ. І вони пішли залізницею. Наступ відбувався двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, друга – у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.
24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. Але згодом українські війська змушені були залишити її й відступити до станції Крути. На підкріплення українських частин в Крути було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів та 20 старшин (офіцерів). До юнаків школи приєдналась перша сотня (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. Переважна більшість студентів не мала достатньої військової підготовки, вони були погано одягнені та озброєні. До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь до 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина. Загалом у Крутах 29 січня 1918 року перебувало від 420 до 520 українських воякiв, юнакiв та студентiв, якi мали на озброєнні до 16 кулеметів та одну гармату на залiзничнiй платформi.
Впродовж усього дня вони вели бій за станцію з більшовицькими військами загальною чисельністю понад 3000 осіб, в їх числі 400 балтійських матросів. Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які знаходилися у резерві, під час відступу потрапили у полон. Над молодими хлопчаками довго знущалися, били та катували, а наступного дня розстріляли. Ідучи на страту, Григорій Піпський, учень сьомого класу, почав співати «Ще не вмерла Україна», решта його підтримали. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати їх тіла. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.
Так закінчилася битва під Крутами. За різними джерелами, українська сторона втратила вбитими від 300 до 400 чоловік, але змогла затримати більшовицьку армію, вигравши для УНР трохи часу. Ця затримка дала змогу Центральній Раді заключити 9 лютого 1918 року Берестейський мир та зберегти молоду Українську Державу. Подвиг студентів-крутян став символом мужності та беззастережної любові до Батьківщини.
За часів радянської влади, про бій під Крутами забули на довгих 70 років, до отримання Україною незалежності. Тільки в останні роки історики почали активно вивчати наявні матеріали. І хоча зараз виникає більше питань, ніж відповідей, незмінним залишається один факт: битва під Крутами – одна з визначних сторінок історії України, яку ми маємо пам’ятати.
Наша країна має не одну героїчну сторінку в літописі. Кров’ю наших воїнів історія пишеться ще й нині. Вже протягом п’яти років тривають військові дії на сході країни. Бійці українських силових структур у зоні проведення операції об’єднаних сил, як і українські вояки 102 роки тому, відстоюють незалежність і соборність України.
Тому, як ніколи, ми маємо зміцнювати й розбудовувати Збройні Сили України, інші військові формування, посилювати військово-патріотичне виховання дітей та молоді, а також кожен має усвідомити, що ми всі відповідальні за долю країни, що лиш разом ми можемо змінити життя на краще.
