Іван Франко — одна з найяскравіших постатей в українській історії. Прозаїк і драматург, поет і публіцист, економіст, учений-енциклопедист і відомий політик, перекладач, Іван Якович був і великим українцем, і справжнім європейцем. Його називають Каменярем, бо він сміливо вдарив по скелі австро-угорського цісаризму, молотом лупав скелю соціальної несправедливості, гукаючи тисячам: "Лупайте сю скалу. Нехай ні жар, ні холод не спинить вас".

Франко вийшов із народу, йшов із народом і вів його вперед, закликаючи "добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі".

Іван Франко "внесений до списків найбільших письменників світу і його ім'я висічене на гранітних скрижалях поруч з іменами найславетніших синів людства.

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі в Східній Галичині в родині селянина-коваля. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867). У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію. Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету.

Перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг».

Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства.

У 1880 р. його вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади.

У 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло».

В травні 1886 р. взяв з Ольгою Хоружинською шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана.

У 1888 р. деякий час працював у часописі «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника.

З 1908 р. стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя.

Помер 28 травня 1916 р. у Львові.

За матеріалами Інтернет видань