UAEU4.JPG

Шановні краяни!

Щороку в четверту суботу листопада ми вшановуємо пам’ять про трагічне минуле нашого народу, схиляємо голови в пам’ять про мільйони загублених життів, які викосив страшний голод в 1921 – 1922, 1932-1933 та 1946 – 1947 роках.

Наша найбагатша, найродючіша українська земля, яка радувала око золотистим переливом достиглого зерна, буйним цвітінням садів, була  годувальницею мільйонів людей України і колишнього Радянського Союзу, враз окропилась слізьми матерів, які не мали чим нагодувати своїх діток, криком безпорадного розпачу і горя чоловіків, яким доводилось ховати загиблих від голоду рідних. Масове голодування селян розпочалося в грудні 1931року. У 1932-му в Україні повністю вичерпалися запаси хліба, голод підкошував цілі райони й області. До лютого 1933 року з України було вивезене  майже все зерно. 

Офіційні органи влади замовчували трагедію українського села. Згідно з установкою Сталіна ставилися до голоду як до неіснуючого явища. Люди, які пережили війну, концтабори, виселення не зазнали такого потрясіння, як від голодомору. До яких лише методів не вдавалася тоталітарна машина, аби зламати дух волелюбної української нації. Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації – гени розуму, здоров’я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару. 

Десять мільйонів людей по всій Україні просто щезли з лиця землі, ніби й не народжувалися, не росли, не кохали, не плакали, не сміялися, не жили. Чорне крило голоду покрило й Черкащину. За різними даними найбільше смертей від голоду було у Христинівському, Черкаському, Корсунь-Шевченківському, Лисянському, Тальнівському, Уманському районах. Звенигородщина належала до найбільш постраждалих від голоду районів України. За оцінками вчених, протягом Голодомору тут загинуло 16 тис. осіб.  Із них 125 в селі Скаливатка. Це безневинні душі – неоплакані, невідспівані, які не  можуть знайти покою і понині.

Та як свідчить історія голодомор не зламав наш народ. Нескорені українці у наступному десятилітті робили важливі наукові відкриття, творили шедеври мистецтва, але в своїй пам’яті зберігали страшні злочини тоталітарного режиму. В кожній родині батьки вчать своїх дітей і онуків шанувати хліб, цінувати людську доброту і мріяти про свободу. В українських родинах гостей завжди зустрічають з хлібом і сіллю, з хлібом молодята ідуть до шлюбу, з хлібом проводжають людину в останню путь. Вислів «Буде хліб – буде й життя» актуальним залишається і в наш час.

Тож давайте берегти мир та суспільну злагоду в соборній незалежній Україні! Хай спочивають з миром загиблі. А нам, українцям, і всьому людству – миру, добробуту і запашного хліба у кожному домі.

З повагою міський голова О.Лисюк